Василь Філіпчук: 30 років Незалежності – час з'ясувати, чому з країною все трапилось саме так

Тридцять років тому Україна вибралася з-під руїни величезної тоталітарної імперії і до сьогодні мала би повністю оговтатись від хаосу та здихатись впливу радянської партгоспноменклатури. Але чому так вийшло, що разом із собою у нелегкій євроінтеграційній подорожі Україна досі тягне олігархів та корупцію, втрачаючи політичну силу та подекуди авторитет?

Про це – в інтерв'ю з українським дипломатом, головним радником Міжнародного центру перспективних досліджень Василем Філіпчуком.

- Незабаром Україна відзначатиме 30-річчя Незалежності. Національне відродження, Народний рух, антикомуністичний самвидав, Революція на граніті, - Ви були серед тих, хто в радянські часи боровся за нашу незалежність… Зараз вже можна оцінити 30 річний шлях незалежної держави. Що в результаті пішло не так, чому ті, хто боролися за незалежність, не змогли перетворити УРСР на Україну, про яку тоді мріяли?

- Тридцятиліття Незалежності – час не для фанфар, а для серйозного суспільного діалогу про те, чому за час незалежності все трапилось саме так. Чому ми стали найбіднішою країною Європи, чому ми втратили контроль над частиною наших територій, чому мільйони не бачать тут для себе жодних перспектив і мігрують за кордон у пошуках кращої долі. Чому те, чим ми гордимося – літаки, космос, наука, промисловість – зазвичай лише спадок з радянських часів, яким ми і розпорядитися правильно не змогли. Чому толерантна, спокійна, комфортна Україна через 30 років незалежності наповнена глибокими  внутрішніми суперечностями і агресією. Чому замість демократії і ринкової економіки у нас оліхархономіка і політична корупція. Лише на основі чесної відповіді на це питання ми зможемо відповісти на інше: що нам робити далі. Як ми маємо вирішити такий величезний комплекс складних політичних, економічних, безпекових, соціальних викликів, які стоять сьогодні перед нами.

Насамперед, думаю, слід чесно визнати, що одна з ключових причин усіх наших проблем полягала у тому, що незалежність була не завойована, а значною мірою випадково звалилась у руки тогочасної компартійної еліти. Лише незначна частина тогочасного українського суспільства боролась за незалежність і ще менша – готувалися до управління цією незалежністю. Більшість існувала в рамках моделі, де були якісь там мінімальні життєві стандарти і достатньо скептично сприймала ідеї незалежності. Я був одним з перших, хто почав піднімати синьо-жовті прапори в моїх рідних Чернівцях, їздити по країні та агітувати за незалежність ще у 1989 році. Вже тоді було очевидно, що ідея незалежності, якою жила Західна Україна і незначна частина київської еліти, не мала такої загальної підтримки , як, приміром, в країнах Балтії. Не випадково ж на референдумі у березні 1991 року за збереження СРСР проголосували 70% громадян УРСР.

Серпневий переворот у Москві у 1991 році став унікальним історичним моментом, коли окрім формальних атрибутів незалежності можна було перезапустити весь комплекс і політичних, і соціально-економічних процесів. Не залишити напризволяще трудові колективи,  не кинути на виживання цілі соціальні верстви – а організувати їх, спрямувати державну машину на модернізацію неефективних частин економіки, створення нових виробництв, інфраструктурних проектів. Однак київська компартійна еліта  швидко змінила червоні прапори на синьо-жовті і перехопила ідею незалежності. Ми отримали ту ж УРСР, лише ще гірше керовану, чи взагалі не керовану. Фактично, українська партгоспноменклатура швидко перефарбувалась з червоних у синьо-жовті прапори, але залишилась такою ж неефективною, які раніше. Тільки до неефективності додалась  корупція, зникнення будь-яких обмежень для особистого збагачення, приватизації національного багатства. Це й зумовило кризові явища, які як сніжний ком почали зростати протягом перших років незалежності.

- Що стало основним фактором для українців, що висловились "за" незалежність?

- Як людина, яка була на Майдані в 1990 році, їздила по тодішній Україні, агітуючи за незалежність  - основними аргументами "за" стали по перше саме хаос в Москві і дестабілізація, яка охопила союзну столицю. Якщо до перевороту Москва  і більшістю партгоспноменклатури, і значною частиною суспільства сприймалась як центр влади, гарантом стабільності, то ГКЧП перетворив Москву у центр хаосу, загрозу стабільності та перспектив. Почались острахи, що дезінтеграційні процеси в Росії підуть в геометричній прогресії, осереддя влади в Москві виявились не спроможні не те що дати суспільству  привабливого майбутнього, а навіть навести лад у столиці.

А по друге – концепція незалежної України, яка, як ми тоді вірили, за декілька років стане частиною однією з найбагатших країн Європи, частиною об’єднаної Європи, реалізує величезний потенціал 52-мільйонної нації. Здавалось, в Україні ми зможемо зберегти острівок стабільності, спокою, толерантності, в часи коли в інших частинах Союзу вже були збройні зіткнення, етнічні чистки – Центральна Азія, Південний Кавказ, дії радянської армії у країнах Балтії. Ідея привабливої, комфортної і стабільної країни керувала виборцями і в березні, і в грудні 1991 року, тільки в березні СРСР і Москва ще були такими символами стабільності, а у грудні ця ідея вже чітко асоціювалась із незалежною Україною.  

Тому це один з важливих висновків за 30 років незалежності: для громадян стабільність, відсутність хаосу і наявність перспектив для своїх дітей у цій країні є виключно важливою. Коли ж навіть керівництво держави не розуміло, куди держава рухається, то годі чекати цього від громадян. Пригадуєте геніальний виступ тодішнього прем’єра Леоніда Кучми у парламенті в 1993 році, коли він заявив з трибуни Ради: "Скажіть, яку державу ми будуємо – і я вам її побудую". Тобто він не знав, яку державу ми будуємо навіть декілька років після незалежності. І єдиної відповіді на це питання у політичної еліти на той час не було. Дніпропетровська, донецька, київська чи львівська еліти сприймали розвиток України по-різному, а говорити про це вважалось неполіткоректним.

До речі, саме так в 90х і з’явилась концепція євроінтеграції – як спроба дати відповідь яку країну ми будуємо і вибудувати нарешті якийсь план – вимірюваний у часових показниках – як має далі розвиватися наша країна.

- Ви були автором Стратегії євроінтеграції, що була прийнята у 1998 році. Однак, чи не складається у Вас враження, що і вона не спрацювала?

- Стратегія і супровідні документи  до неї мали чіткі дати виконання – з датою створення передумов і готовності до набуття повноцінного членства. Тому по виконанню завдань відповідно до дат можете висновки зробити самі.

- Про які дати іде мова?

Частина документів, які містили дуже конкретну дорожню карту виконання Стратегії, не була включена у опублікований текст, але дві ключових дати там збереглися – 2007 і 2012 роки. Перша дата – це виконання критеріїв, необхідних для вступу в ЄС, друга – це завершення передвступних переговорів і готовність до вступу. Чому саме такі дати? З досвіду країн кандидатів було чітко видно, що для приведення у відповідність законодавчої бази та інституційної спроможності потрібно 10 років. Як показала практика – менше, активний період трансформації зайняв десь біля 5-6 років у наших західних сусідів, у Румунії і Болгарії – до 10. Оскільки проект тексту писався у 1997 році, то відповідно і дату ми поставили 2007. А далі 5 років переговорів про вступ, угода про набуття членства. Причому ми ніколи не писали про дату вступу як таку – оскільки завжди було зрозуміло, що якщо умови вступу не вигідні, то вступати не потрібно. Норвегія, Швейцарія, а тепер і Великобританія чудово живуть і без ЄС, Туреччина чудово зростає попри фактично відмову їм у членстві, антиєвропейські настрої у багатьох країнах киплять, тому що глобалізаційні, інтеграційні процеси іноді можуть приносити користь одним країнам за рахунок інших. Євроінтеграція - це математика: скільки ти віддаєш і скільки отримаєш.

Хоча, коли ми створювали концепцію, то основними все таки були міркування не переваг від вступу, а використання інтеграції як засобу модернізації країни. Коли я прийшов до МЗС, мені запропонували написати концепцію розвитку стосунків з ЄС. Я спитав: чому розвитку стосунків? Ми на той час, тобто 1996, 1997 роки були в кризовому стані, так і не змогли прийти до "щасливого майбутнього", за яке голосували в 1991 році, в той час як Польща, Чехія змогли пройти трансформацію. Здавалось, є один очевидний рецепт, тобто інтеграція в ЄС, і я запропонував створити не концепцію розвитку стосунків з ЄС, а за прикладом поляків, стратегію інтеграції в ЄС. Оскільки ніхто серйозно на той час до цього не ставився, то й суперечок не було, все легко погодили.

Проте, через брак готовності ЄС брати до складного процесу розширення ще й Україну та сприймати її частиною нової, об’єднаної Європи, а заразом і непривабливість нашого іміджу – справа Гонгадзе — все це призвело до того, що в 2003-2004 роках в ЄС було прийнято концепцію "сусідства", протилежну концепції розширення. Як реакцію на це, я запропонував подати заявку на вступ до ЄС: щоб не займатись самообманом, треба було чітко зрозуміти, бачать нас частиною спільного дому, чи ні. Однак, наші колеги тоді досить елегантно обіграли на дипломатичному полі керівництво країни. Спочатку з ЄС, потім з НАТО. Не відштовхуючи нашу країну, Брюссель використав підхід "to anchor Ukraine" -  "заякорити Україну", тобто  не брати на борт, а утримувати у своєму фарватері. Для них це була дуже зручна концепція: не особливо вкладатися, не пускати ні в ЄС, ні в НАТО, але тримати під впливом. Перспектив нам така концепція не давала, хоч і не була різко негативною. З іншого боку для росіян вона стала сигналом, що зараз ні Україну, ні Грузію не готові брати, але за декілька десятиліть все ще може змінитися. Для Путіна і його оточення такий сигнал якраз і став "зеленим світлом" про те, що потрібно діяти зараз. Далі були 2008 рік для грузин і 2014 рік для нас…

- До майбутніх потрясінь призвела не лише неготовність ЄС, але й наші внутрішньополітичні розходження щодо того, куди йти Україні?

- Так, якщо би євроінтеграція сприймалась і була інструментом модернізації, ніяких заперечень вона би не зумовила. Але наші політики, нічого не роблячи для модернізації, швидко використали ЄС і НАТО для геополітичних чи внутрішньополітичних ігор, для цементування свого електорату навколо мови чи зовнішньополітичного курсу.

Влітку 2013, до речі, я публічно говорив і писав, що ігри навколо угоди про Асоціацію можуть призвести до сепаратизму і відцентрових тенденцій. Україна – не Білорусь чи Росія, де можна змусити когось погоджуватись з тією чи іншою концепцією. Очевидно, що якщо ми не покажемо концепції "привабливої України для всіх", то ті, для кого вона неприваблива, будуть активно протидіяти, тим більше що поряд є Росія, яка завжди готова підкинути хмизу до цього вогнища, щоб показати своїм виборцям і Заходу хибність концепції незалежної України.

- Тобто де ключова проблема у  наших євроінтеграційних прагненнях, які за два десятиліття окрім безвізового режиму так нічого Україні і не дали? Хибна політика влади, недопрацювання дипломатів, опір великого бізнесу, чи щось іще?

- Вступ будь-якої країни до такого об’єднання як ЄС чи НАТО має три складових. Перша – політичне рішення самої країни-кандидата, друге – згода тієї чи іншої організації, третя – технічна готовність обох сторін. Навіть якщо є технічна готовність, то це нічого не гарантує. Головним є наявність політичної волі прийняти нову країну – з її перевагами, але головне – ризиками.  Ми це побачили ще в Бухаресті у 2008 році, коли нам де-факто відмовили в ПДЧ через небажання ще тоді  брати на себе суто теоретичні ризики. Російська агресія перевела ці ризики з теорії на практику. Тому без врегулювання конфлікту з РФ і визначення такої модальності співіснування, яка зніме російську загрозу, нас ні в ЄС, ні в НАТО не приймуть – саме через їхнє небажання брати на себе безпекові ризики у відносинах з Росією.

- Що ж тоді робити?

- У нас було дві ключові мотивації на шляху до ЄС та НАТО: модернізація країни та захист від Росії. Час насамперед зробити висновки.  І модернізація країни, і захист від зовнішньої агресії – це виключно наша відповідальність. Ніхто її ділити з нами не буде. Нам навіть зовнішню допомогу не дають як колись кандидатам на вступ. Адже мало давати поради та говорити "дивіться, як у нас гарно, а вам треба більше боротися з корупцією". Треба застосовувати весь обсяг інструментів, які були задіяні щодо Польщі, Угорщини, інших країн-кандидатів, подібні фінансові та людські ресурси. Там за кошти ЄС будували дороги, мости, інфраструктурні об’єкти, які краще будь-яких виступів чи плакатів переконують громадян, навіщо їм до ЄС. У нас же не відбулось навіть реальної реформи держвлади, проекти, які ми бачимо з 2015 року – це той самий TACIS (програма ЄС "Технічна допомога для СНД") у трошки покращеній версії.

У реформах і захисті від агресії ми можемо покладатись лише на себе, і зробити це ми можемо лише за умови суспільної згуртованості в Україні, консенсусу щодо того, хто ми, що нас об’єднує, яким є бачення майбутньої процвітаючої, безпечної та толерантної України, комфортної для всіх. Соціальна згуртованість, наявність високого рівня консенсусу у суспільстві є найкращою основою для усіх подальших дій уряду: і щодо врегулювання конфлікту, і щодо здійснення реформ. Президент і уряд мають щоденно комунікувати з суспільством щодо пріоритетів і політичних рішень. П’ятничне "РНБОУ-шоу" не може замінити національний діалог, усталений у цивілізованому світі процес комунікації та суспільного обговорення під час прийняття політичних рішень.

Майбутнє оцінюватиме успішність нашого періоду саме по згаданим вище двом параметрам – модернізація країни, відбудова промисловості, відновлення економічного зростання, ефективність обраної економічної моделі та врегулювання конфлікту з РФ, відновлення нашої територіальної цілісності. Потрібен чіткий, погоджений усіма зацікавленими сторонами – політичними партіями, недержавними організаціями, профспілками, великим і малим бізнесом, громадами – план подальшого розвитку країни. З чітко зафіксованими та погодженими усіма стейкхолодерами кількісними і часовими параметрами досягнення – через рік, три, п'ять. Тоді дуже легко можна буде робити висновок – ми кудись рухаємось, стоїмо на місці, чи взагалі далі падаємо вниз…

- А яким тоді має бути місце України у сучасному світі?

- Переосмислення засад нашої зовнішньої політики також має стати предметом загальнонаціонального діалогу. І знайти своє місце у світі для країни з такими викликами, як у нас – непросте завдання. Сьогодні ми живемо не просто в складному світі, а у світі, який, за визначення Рона Барнетта, британського експерта з питань освіти, є суперскладним. Чим відрізняється складність (complexity) від суперскладності (supercomplexity)? Якщо у першому випадку завдяки глобалізації ми мали справу з наростаючою кількістю акторів, кожен з яких перебував на перетині багатьох політичних, соціальних, культурних вимірів (локального, національного, глобального і т.д.), і наше завдання зводилося до того, аби діяти і реагувати збалансовано на виклики у складному середовищі, то у другому випадку ми навіть не до кінця впевнені, чи правильно розуміємо саму природу викликів сучасного світу. Кліматичні зміни можуть мати такий вплив на світ і на кожну країну, що усі нині діючі норми, міжнародні організації, домовленості стануть взагалі невідповідними новим реаліям. Суперскладність ¾ це ситуація, коли наша ідентичність, наша компетентність, розуміння відповідності наших дій новим викликам піддаються сумніву, а раніше зрозумілі лінії поведінки стають дедалі більш невизначеними.

Агресія Росії проти України відкрила двері в новий рівень суперскладності, остаточно порушивши хисткий баланс, на якому тримався світ після завершення Холодної війни. Клубок проблем, що охопив планету від початку російсько-української війни 2014-го року, зблизив раніше непов'язані між собою сфери життя, роблячи їх заручниками багатовимірної, складної і безпрецедентної за своїми масштабами системної кризи сучасного світу. Політика, економіка, суспільство, тероризм, релігія, новітні технології, екологія, охорона здоровʼя, сформували суперскладний ландшафт сучасності, що вимагає не менш комплексного розуміння для роботи з задачами новітньої епохи.

Сучасний світ  - світ нестабільності, невизначеності, складності та неоднозначності – не терпить вчорашніх наративів, стереотипів 20-річної давнини, лінійних рецептів у тому, "що далі робити", неспроможності пристосовуватися до нових реалій. Україна повинна перевизначити свою концепцію подальшого розвитку, виходячи з нових реалій. Вона має стати територією свободи, процвітання і безпеки – толерантною і привітною до різних культур, релігій, мов, комфортною для бізнесу і фінансів. Усунути беззаконня у судах і правоохоронній сфері, слабкість і неефективність державних інституцій, відновити безпеку вийшовши з геополітичних протистоянь – усе це можливо за місяці, а не роки чи десятиліття. Такою Україна стане привабливою і для світу, і для власних громадян.

Біографічна довідка Філіпчу́к Васи́ль Олекса́ндрович (нар. 22 жовтня 1971, Чернівецька область, Кіцманський район, с. Киселів) — український дипломат, політик, громадський діяч, Речник МЗС України (2005—2006), директор Департаменту європейської інтеграції Секретаріату КМУ (2012—2013).

Має 3 ранг державного службовця, дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу. Кандидат наук з державного управління.

З 2014 — Голова правління, з 2016 — Головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД).

Засновник інтернет-видання "Апостроф" (2014) (https://apostrophe.ua) та телеканалу "Апостроф TV" (2020) (https://apostrophe.ua/tv).